Білі оркестри
Бенні Гудмен народився в Чикаго 1909 році в бідній сім’ї емігранта з Росії, работчего швейної фабрики. З десяти років займався в ансамблі на кларнеті, до п’ятнадцяти вже працював професійно. З перших рук дізнався, що таке новоорлеанський стиль, познайомившись з музикантами з ансамблю – Новоорлеанские королі ритму, Леонардо Рапполо і Джиммі Нуна. Дещо пізніше перейняв прийом скрежетания звуку на кларнеті від Тешемахера і Пі Ві Рассела. Грав у Бена Поллака і Реда Ніколсона. У 1933 році створює перший власний ансамбль, і в цьому ж році йому пропонують контракт на випуск тридцяти джазових платівок з фірмою грамзапису – Инглишь Коламбія. Величезну роль у житті Бені Гудмена, як і в житті багатьох інших музикантів таких як: Бессі Сміт, Каунт Бейсі, Чарлі Крісчен, зіграв Джон Хеммонд. Нащадок багатого сімейства, він був дуже впливовою фігурою у світі музичного бізнесу. Хеммонд знайомив своїх протеже з менеджерами, знаходив їм роботу, всіляко допомагав, надаючи ділову підтримку, використовуючи свої величезні зв’язки. Оркестр Бенні Гудмена став законодавцем моди в області свінгу. Одним з перших порушив (спочатку в грамзапису, а потім і в публічних виступах) існуючі в джазі расові бар’єри. Ініціатором тут був все той же Дж. Хеммонд. Орієнтація не тільки на справді джазові, але і на європейські звукові ідеали, на думку дослідників, призвела до появи своєрідного відгалуження всередині стилю свінг – так званого світ–свінг , який культивувався також в страйт-джазі, орієнтованому на концертну естраду з відмінними рисами європеїзації, в оркестрах Н. Рідла, окремих дослідах Д. Эллигтона (“стиль настрою), оркестр Глена Міллера.
Б. Гудмену належить один з найбільш ранніх прикладів використання поліфонічної техніки в джазі. Він продовжив, відому ще з часів архаїчного і класичного джазу , практику джазової обробки і транскрипції п’єс з репертуару класичної музики (подвійний концерт В. С. Баха ре-мінор, п’єса у формі фуги – Bach Goes to Town та ін) Використання академічної музики в джазі отримало назву – джаззинг. Надалі ця лінія розвивалася в модерн-джаз, в рамках стилю прогресив, в третьому протягом і бароко-джазі. З оркестром Б. Гудмена тенденція до створення європеїзованого світ-свінгу зближувала і інший, який став дуже модним до кінця 30-х років – біг-бенд під управлінням Р. Міллера. Популярність оркестру приносить робота в кіно. Найвідоміший фільм – Серенада сонячної долини, п’єси з якого стають хітами, далеко за межами Америки і по сьогоднішній день є визначним спадщиною епохи свінгу.
Серед найбільш відомих білих оркестрів потрібно назвати помітно проявився після 1939 року оркестр під управлінням тенор-саксофоніста Чарлі Барнета, який перебував під значним впливом “Дюка” Элингтона за що і отримав прізвисько “білий Дюк”. Рівністю метроритмичного пульсу і спокійною, м’якою манерою виконання володів біг-бенд ксилофониста – Реда Норво. Свій почерк мав оркестр кларнетиста Арті Шоу, що включав крім духових групу струнних.
Значний внесок у розвиток білої гілки в джазі вніс біг-бенд Вуді Германа, який став популярним з 1939 року і згодом посів на довгі роки міцно місце на сцені в числі найбільш популярних і затребуваних колективів. Відмітною ознакою оркестру була опора на елементи негритянської музики, зокрема блюзові традиції. Оркестр мав навіть девіз Бенд, який грає блюз. Від афро-американського початку йде прихильність його виконавців, особливо на початку свого творчого шляху, до усним аранжуванням (хед-аренжмент). Свобода і імпровізаційність у трактуванні матеріалу становить основу принципу його стилю. З часом проявилася тенденція до поглиблення змісту свого репертуару, ускладнення аранжувань і засобів виразності, що призвело до виходу далеко за межі комерційного розважального мистецтва і зближувало з більш пізнім часом – прогресив.
Слід зазначити оркестри, які функціонували в США ще до стрімкого зльоту Бенні Гудмена, і які також користувалися успіхом. До середини 30-х свій біг-бенд укомплектували брати Дорсі. У своєму репертуарі оркестр спирався на солістів-вокалістів (Б. Еберлі, Е. Про’ Коннел, Ф. Сінатра, Дж. Стаффорд та інші). Т. Дорсі використовував джаззинг, обробивши цілий ряд класичних творів. Серед них – Пісня індійського гостя Н. Римського-Корсакова, Мрії кохання – Ф. Листа, Весняна пісня – Ф. Мендельсона та інші. Відомий – Каса Лома бенд часто використовував техніку рифів, що надавало загальному звучанню більшу напруженість. Оркестр не мав яскравих солістів, але це певною мірою компенсувалася високою якістю колективної гри. Манера виконання “Каса Лома бенд” вплинула на багато колективів при створенні свого саунду і була однією з відправною точек при створенні Б. Гудменом власного стилю.
Чорні оркестри
Творчість негритянських колективів ери свінгу залишив нам величезну спадщину, згодом зробила вплив на інші напрями в джазі і музики в цілому. Якщо популяризації жанру (свінгу) і вихід його на велику естраду в більшій мірі можна вважати заслугою білих оркестрів, то формування самого стилю, сміливі і новаторські рішення в трактуванні твору в більшій мірі належать чорним музикантам. Згідно з твердженнями відомих дослідників, таких як Берендт і в цьому його підтримує Коллиер Дж. Лінкольн, гарлемська лінія, тобто лінія розвитку негритянського джазу, йде від Ф. Хендерсона через К. Кэллоуэя, Ч. Уебба, Дж. Лансфорда К. Бейсі і Л. Хемптон, а далі до біг-бендів стилю бі-боп! (1.208).
Яскравим представником групи молодих негритянських музикантів на початку становлення біг-бендів виявився Флетчер Хендерсон. Характерною якістю виконання його оркестру був драйв, достигавшийся завдяки специфіці аранжуванні та високій виконавській майстерності музикантів. Цьому сприяло створювалася в процесі гри, самими виконавцями – атмосфери змагальності, прагнення переграти один одного. Контрастне зіставлення оркестрових груп при відмінності у звучанні різних секцій інструментів, надавало загального саунду додаткову емоційного забарвлення (До-Дж. Лінкольн). Хендерсон ефектно використовував прийом рифів, часто заснованих на обіграванні блюзової гармонії і створюють велику нагнітання напруги. Ніхто з аранжувальників не зміг використати прийом рифів настільки ж ефективно, як у біг-бенді Хендерсона (Коллиер-Дж. Лінкольн “Становлення джазу” с. 190). Особливо високоякісні аранжування – Хендерсона, в 30-ті роки, принесли успіх оркестру Б. Гудмену і визначили подальший саунд його оркестру.
В оркестрі Флетчера Хендерсона школу біг-бендового виконавства проходили багато видатні музиканти джазу. Серед них сурмачі Луї Армстронг, Джо Сміт, Боббі Стар, Рекс Стюарт, Рой Елдрідж, Ред Аллен, Джо Томас, Еммет Беррі; тромбоністи Чарлі Грін, Джиммі Гарісон, Діккі Уелс, Джей Сі Хиггинботом; альт-саксофоністи Дон Редмен (прославився і як аранжувальник, більшість аранжувань для оркестру писав він), Бенні Картер, Едгар Сімпсон, Хілтон Джефферсон, Рассел Прокіп; тенор-саксофоністи Коулмен Хоккінс, Лестер Янг, Бен Вебстер, Чу Беррі. В оркестрі також брали участь кларнетисти “Бастер” Бейлі, Джеррі Блейк; партію гітари і банджо виконували Чарлі Діксон, Кларенс Холлідей, Бернард Едісон; басисти Боб Ескудеро, Джон Коул, Джон Кербі, Ізраель Кросбі; виконавцями на ударних були Кайзер Маршалл, Сід Кэтлер, Уолтер Джонсон.(5. стор 20)
Народився Флетчер Хендерсон у 1897 році (за іншими джерелами в 1898-му; 6, 144) в родині шкільного вчителя. На фортепіано почав грати з шести років, однак хотів присвятити себе хімії, але захоплення музикою взяло надалі верх. На початку своєї кар’єри працював у музичному видавництві піаністом-ілюстратором, демонструючи покупцям різні п’єси, ноти яких були в продажу. Пізніше перейшов в першу тоді фірму грамзапису, де виконував функції акомпаніатора, а часом і керівника оркестру, зорганізованих для звукозапису .
